1. У країні дитинства генія
(кіносценарій до 120-річчя з дня народження О.П.Довженка на краєзнавчій основі)
«Щоб краще зрозуміти письменника,
Треба увійти в країну його дитинства»
Учитель української мови та літератури Сосницької гімназії ім. О.П.Довженка
Чех Валентина Василівна
І Поміж вербами, поміж соснами
Забрела в сніги тиха Сосниця,
Забрела в сніги – та яка ж ясна!
Прошумить зима, прогримить весна,
Привітається літо з осінню…
Не зістариться наша Сосниця.
Все до сонечка, наче соняшник,
Аж проміння в світ від долонь її,
Що проміння в світ, корінь в глибину,
Забрела в сніги, вигляда весну
Дорога до рідної Сосниці, до зачарованої Десни… Милують око розкішні пейз ажі
довженківської землі…Жовтоголові соняшники, сині лани квітучого льону,
2. білосніжні поля гречок, зелені килими луків, тихі замріяні озера, ніжні кущики
кучерявих верболозів, величні дуби, голуба гладь річок Убеді та Десни… Така краса
не залишить байдужою жодної людини.
II. Перу сосницького поета, мудрого вчителя, члена спілки письменників України,
Миколі Адаменку, який проникливо й щиро оспівує красу і велич рідної землі,
належать такі душевні рядки(читає автор).
Придесення
Отак – Десна. Отак ось - тиха Убідь.
А так - озерця золота таріль.
Вітрець траву долонями голубить,
Спліта із лоз зелені ятери,
Що ловлять світло, пахощі і звуки,
Пречисті роси, павутинки нить.
Гілками дуб в блакитне небо стука
Мов хоче двері вічності відкрить.
3. ІІI
Грайливою стрічкою в’ється голуба Десна серед крутих берегів, які підходять до
самої води стрімкими кручами, то простираються золотаво -жовтим висипом піску.
«Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні
роки твою м’яку, веселу, сиву воду, ходив босим по твоїх казкових висипах, слухав
рибальських розмовна твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі
зорі на перекинутому небі, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя
бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».
Так складе осанну річці свого дитинства наш великий земляк О.П.Довженко.
Десна-красуня, зачарована Десна залишилась у його серці навіки і постійно була
джерелом натхнення для митця.
4. ІV
На берегах цієї однієї з найкрасивіших річок України, оповитої легендами ,
оспіваної поетами, на околиці чудового містечка Сосниця « із тополями, із
березами, срібним поясом підперезаної» 10 вересня (29 серпня за старим стилем)
1894 року в простій селянській родині народилося біляве голубооке хлоп’ятко, доля
якому приготувала хоч і тернистий, але славний і широкий шлях.
5. Скількох вже переколисала
Така колиска малюків,
Але й вона,мабуть, не знала,
- Цей стане гордістю віків.
(М.Чернявський «Я син свого часу»)
V
Хата
6. Стріха солом’яна, в’язь дерев’яна –
Хата-колиска, що пам'ять колише,
Що увібрала натхнення Бояна,
Що поєднала і бурю, і тишу.
Звідси пішов у світ юний Сашко, а тепер до його оселі сходиться весь
світ…Багатостраждальна хато! Більше горя, ніж щастя пізнали твої пожильці. Тебе
обсідали нестатки, нижче й нижче ти припадала вікнами до землі. Але «дуже
мальовнича була хата…У ній ніщо не замикалось. Заходьте, будь ласка, не
питаючись – можна? Милості просимо!» (О.П.Довженко «Зачарована Десна»)
VI
Довженкова оселя…З подвір’я прикрашена квітами, всередині – барвистими
рушниками…
7. «Мати жалілася на тісноту, - згадуватиме письменник, - ну, нам, малим, простору й
краси вистачало, а ще , коли глянуть у віконце, так видно й соняшник, і груші й
небо».
VII
Батьки…Це ті два обереги, які , навіть і на відстані, захищатимуть Довженка у
скрутні й тяжкі хвилини його життя, ті два крила, які нестимуть добро і людяність,
підтримуватимуть до останнього свого подиху.
8. VIII
Одар ка Єрмолаївна народила 14 дітей. Вижило лише дво є... П' ятеро йшли
на той світ немовлятками. До того страшного дня, яким для родини стала З елена
неділя, в хатині р о с ло четвер о с тарших с ино чків, ко тр их наз ивали
соловейками, бо співучі були. Співати любила уся сім'я. У „Зачарованій Десні"
Довженко написав, що всі 4 брати померли від пошесті зразу в один день. Люди
казали: „Ото Господь забрав їх до свого ангельського хору".
Одарка Єрмолаївна мало не збожеволіла. У неповні 30 років геть
побіліли коси, чорні очі вкрилися туманом смутку. Відтоді на її
вишивках переважали чорні кольори. Хворіла часто… Страшенно
боялася втратити Сашка, отож молилася:„Залиш мені, Господи,
Сашка, оберігай його від поганих людей. Дай йому силу. Пошли
йому щастя, щоб його люди любили, як я його люблю…»
IX
Про батька Олександр Довженко пригадував:
„Багато бачив я гарних людей, ну такого, як батько, не бачив. Голова в нього
була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було
повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Весь в полоні у сумного, і
весь в той же час з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів.
Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був
дужий і чистий. Косив він чи сіяв, гукав на матір чи на діда, чи посміхався до дітей.
Чи бив коня, чи самого нещадно били поліцаї, - однаково. І
коли він, покинутий всіма на світі вісімдесятилітній старик,
стояв на майданах безпритульний у фашистській неволі і
люди вже за старця його приймали, подаючи йому копійки, він
і тоді був прекрасний.
З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи
9. сіятелів, - він годивсь на все. Багато наробив він хліба, багатьох нагодував, урятував
од води, багато землі переорав, поки не звільнився від свого смутку.
У виконання вічного закону життя, схиливши сиву голову, шапку знявши й
освятивши мислі мовчанням, повертаю я прибитий журбою талант свій до нього,
нехай сам продиктує мені свій заповіт. Ось він стоїть передо мною далеко на
київських горах. Прекрасне лице його посиніло від німецьких по боїв. Руки й но ги
с пухли, і туга з алила йо му о чі с ліз ьми, і го ло с уже о днімає востаннє навіки. І я
ледве чую оте далеке його: „Діточки мої, соловейки..."
X
Навчання
Багато років тому, а саме1903 року прочинила свої двері перед несміливим хлоп ’ям
двері Сосницька чотирикласна парафіяльна школа(зараз гімназія імені
О.П.Довженка). Але, за спогадами Сашка, не досить привітно зустрів їх з батьком
учитель Опанасенко Леонтій Созонович.
XI
(сценка епізоду з кіноповісті «Зачарована Десна» драмгуртківців Сосницької
гімназії імені О.П.Довженка)
10. «Штани мені пошили нові з довгими холошами і повели до школи.
Учитель Леонтій Созонович Опанасенко, старий уже, нервовий і сердитий,
очевидно, чоловік, носив золоті гудзики й кокарду. Він здавався мені величезним
паном, не меншим од справника чи судді. На зріст він був вищий од батька, що
також надавало йому грізної сили.
- Этотвой? - спитав він батька, зиркнувши на мене з-під окулярів утомленими
очима.
- Так, звиніть, се мій хлопець, чи, сказати б, ребятьонок меншенький,- відповів
батько тихим чужим голосом, смиренним, як у церкві.
- А какзовут?
- Сашко.
- Тебя не спрашиваю. Пускай сам ответит,- сказав тоном слідчого учитель і
знову прохромив мене своїм сірим оком.
Я мовчав. Навіть батько і той якось трохи злякавсь.
- Ну?
Я вчепився одною рукою в батькові штани, другою за шапку і хотів був сказати
своє ім'я, та голосу не стало. Рот спустів і висох.
- Как? - нахмурився вчитель.
- Сашко,- прошепотів я.
- Александр! - гукнув учитель і невдоволено глянув на батька. Потім знов перевів
на мене очі і поставив мені найбезглуздіше і найдурніше запитання, яке тільки міг
придумати народний учитель: - А как зовуттвоего отца?
- Батько.
- Знаю, что батько. Зовут как?!
Ну, що ви скажете? Ми глянули з батьком один на одного і зразу догадались, що
діло наше програне. Проте в батька була ще, певно, якась крихітка надії.
- Ну, скажи, синку, як мене звуть. Кажи-бо, не бійся, ну!
Я одчайдушно закрутив головою і так круто одвернувсь, що трохи не впав, коли
б не вдержався рукою за батькові штани. Якась нудьга підступила мені до горла. І
так мені стало погано, погано.
- Ну, кажи-бо, не крутись. Чого мовчиш, ну? - І батько хотів підказати мені
своє ім'я, та, видно, теж посоромивсь.- Не скаже, звиняйте, малий ще.
Соромиться.
11. - Не развитой! - промовив нерозумний учитель.
Ми з батьком пішли геть.»
Можливо, хлопчині так здалося. Насправді ж Леонтій Созонович був добрий
учитель і добра людина. Багато в чому він допоміг Сашкові.
XII
Однокласник Довженка Іван Трохимович Тишина, що тривалий час сидів за однією
партою з Сашком ( яка є найціннішим експонатом музею-кімнати Сосницької
гімназії ім.О.П.Довженка), так згадує першу зустріч зі своїм найкращим товаришем:
« У 1903 році мене віддали до школи. Учитель Л.С.Опанасенко розсадив учнів за
парти, роблячи настанови. Нас, хлопчаків, було чоловік 26. Парти стояли у три ряди.
За кожною партою сиділо по два учні. Мене учитель посадив на першій парті
середнього ряду, а біля мене – кремезного, чималого зросту хлопчика, постриженого
наголо. На хлопцю були гарні нові штани і тужурка, вперше надіті. Це був Сашко
Довженко.
На перервах ми з Сашком познайомились і сподобались один одному. Сашко був
тихий і розсудливий, чемний, акуратний. У нього була завжди одежа чиста, ботинки
не забруднені; блискучий лакований козирок на чорному картузі завжди відбивав
зайчика. І книги, які він носив завжди не обгорнуті, теж були чисті весь рік».
XIII
«Навчання давалося мені легко. Я був те, що зветься тепер відмінником; це
мене часто-густо бентежило. Мені здавалося, що вчителі самі щось не зовсім
розуміють і тому їм здається, що я відмінник", - писав Олександр Довженко в
„Автобіографії" 1939 р.
XIV
Після закінчення початкової школи Л.С.Опанасенко допоміг вступити до
12. Вищепочаткового училища в Сосниці. Однокласник Іван Наконечний згадує про ті
роки:
« Після закінчення сільської школи мене батько влаштував до Сосницького
міського чотирикласного училища.
Я і ще декілька учнів, що прийшли з села, почували себе зв’язаними новим
оточеннямі на перервах стояли осторонь, дивлячись на міських хлопчаків, що
поводили себе вільно. Серед них був і Сашко Довженко. На одній із перерв він
підійшов до мене, спитав, звідки я, хто мій батько, що робить, підбадьорив, щоб я не
сторонився товаришів.
Взагалі, Сашко був добрий товариш і організатор. Він допомагав учням,
захищав слабших, не любив зазнайок, брехунів, егоїстів. Учився він найкраще… Всі
предмети любив, а математику, можливо, найбільше. Учитель математики Максимов
називав його «професором».
XV
Земляки-сосничани, учителі, учні свято бережуть пам'ять про славетного земляка.
Майже ніколи не закриваються для відвідувачів двері гімназійної кімнати –музею.
XVI
Поезія М.Адаменка «Довженко був задуманий давно…» (читає автор)
Довженко був задуманий давно,
Та ще віків чимало проскакало,
13. Перш ніж митець проріс душею в світ.
Ще треба було Сосниці діждатись,
Вселити в неї дух проукраїнських злаків,
Звичайне слово полум’ям налити,
Звести любов на чистий п’єдестал.
Ще треба було чарівної сталі
Для світлої Богданової шаблі
І золота для його булави.
Ще треба було маками Тараса
Аж до багрянцю обрій розпалити
І лиш тоді вже народити диво,
Яке Довженком люди нарекли.
XVII
Спогади Миколи Адаменка , мудрого вчителя,талановитого поета Сосниччини, про
заснування шкільної кімнати-музею
XVIII
Цінним експонатами є парта, за якою сидів малий Сашко. До наших днів
зберігся шкільний дзвоник, який кликав допитливого хлопчину на цікаві уроки та
14. веселі перерви, грифельна дошка та чорнильниця, якими користувався малий
школяр.
XIX
Рядочком стоять у шафі шкільні підручники, з яких майбутній письменник
черпав знання.
XX
На стендах розміщені фотографії, які прослідковують життєвий і творчий
шлях О.П.Довженка, його листи з фронту, котрі викликають щем та почуття
15. патріотизму у відвідувачів
XXI.
Йдуть до митця дорослі й діти,
Щоб ґроно шани принести,
І вічно буде шлях зоріти
Із Сосниці в усі світи.
Хто він такий? Чом люд до нього рине
З усіх країв, мов повінь Десняна?
Він на співучій кобзі України
Нового тембру золота струна.
Така гучна – аж лунами по світу.
І світ стає багатший од тих лун.
Щасливі ми, що молодіє вітер
Од золотого співу наших струн.
16. М.Адаменко
XXI
Якщо хтось у муках шукає сенс життя, прагне його прожити зі смаком для себе і з
користю для людей, хай не пірнає в космічні глибини, а лише осягне життєвий і
творчий шлях нашого славнозвісного земляка, відомого письменника, кінорежисера,
карикатуриста О.П.Довженка і візьме за зразок його принципи, його любов до
рідного краю, до своїх земляків.
Для нас, сосничан, нерозривні, мов слова одного пісенного рядка, ці поняття –
Десна, Довженко, Сосниця. Маленьке українське містечко, що подарувало світові
видатного митця, людину високих духовних прагнень і твердої, мов криця,
громадянської мужності, нині знане на всіх неосяжних обширах України й далеко за
її межами.
Зайдіть в цей дивосвіт – і ви знайдете ключі до розуміння таланту великого генія,
призначеного не лише сучасникам,але й десяткам майбутніх поколінь.
